Маланка в селі Осички на Савранщині — це не просто святкування. Це живий обряд, який багато років поспіль зберігає пам’ять про давні вірування, світогляд і традиції українців Одещини.
Колись маланкування було поширене в багатьох селах краю. З часом ця традиція почала зникати, однак в Осичках вона не лише збереглася, а й дійшла до наших днів із численними рисами глибокої давнини.
Сучасне водіння Маланки — це унікальне поєднання дохристиянських уявлень і християнських традицій. Поруч із колядками та щедрівками тут живуть образи й дії, що сягають корінням у найдавніші часи новорічної обрядовості українців.
Особливе місце в обряді займають ряжені персонажі. Серед них — загадкові «діди», або, як кажуть у селі, «дідки». Хоча головною постаттю залишається Маланка, саме «діди» одразу привертають увагу своєю зовнішністю та поведінкою.
Вони навмисно несхожі на звичайних людей. Старий одяг, набитий сіном чи соломою, надає фігурам неприродних форм. Обличчя приховане маскою, яка лише віддалено нагадує людську. Навіть голос — змінений, грубий, «не з цього світу».
Усе це має глибокий сенс. «Діди» — не просто учасники дійства, а обрядові охоронці. Дзвоник, налигач, мотика чи сокира в їхніх руках — не реквізит, а символи захисту. Вони супроводжують Маланку від хати до хати, відганяють злі сили, оберігають її під час переходів і стежать за дотриманням звичаєвих правил.
Навіть суворі дії «дідів» — цілком реальні удари налигачем за порушення обряду — сприймаються без образ. Так було здавна, адже це частина ритуалу, а не покарання в сучасному розумінні.
Хто ж вони — ці таємничі «діди»?
Відповідь знаходимо в українському фольклорі та давніх віруваннях. У світогляді наших пращурів смерть не означала кінець. Людина переходила в інший простір, а померлих і далі вважали членами роду — сильнішими, здатними захищати, карати або дарувати добробут.
Саме тому «дідів» чекали. Особливо на Новий рік. Їхній прихід символізував здоров’я, захист і достаток. Недарма й сьогодні в селах кажуть: якщо маланкарі оминули двір — добра не чекай.
Образ «діда» у Маланці — один із найдавніших у нашій традиції. Він нагадує про тяглість культури, зв’язок поколінь і відповідальність за збереження нематеріальної спадщини.
Адже якщо «діди» перестануть приходити —
це означатиме, що ми втратили пам’ять про себе.
